Калуський район — район України у північній частині Івано-Франківської області, у зоні Передкарпатського передгір'я. Площа району 647 км².

1271052777 kalushskiy rayon karta

Кількість населених пунктів - 54, в т.ч.:
міст - 0
селищ - 1
сіл - 53

ОТГ - 1


Кількість місцевих рад:
районної ради - 1,
селищних рад - 1,
сільських рад - 23

ОТГ - 1

 

Кількість депутатів - 376  , в т.ч.:
у районній раді - 34
селищній раді - 22
сільських радах - 294

ОТГ - 26

 

Кількість професійно-технічних навчальних закладів - 1

Кількість шкіл, всього - 39

Шкіл І-ІІІ ступенів - 13
І-ІІ ступенів - 21
І ступеня - 5

Кількість дошкільних закладів - 5;

Кількість позашкільних закладів - 2.

 

Народних домів - 49;
Будинків культури - 1;
бібліотек - 51
лікарень і поліклінік - 10
лікарських амбулаторій - 11
ФАПів - 38

 

торговельних закладів - 235
підприємств сфери послуг - 41
спортивних споруд - 118 

Кількість промислових підприємств (всього) - 5: ВАТ “Калуський молокозавод”, ТзОВ “Калуський комбінат хлібопродуктів”, ДП «Калуський держлісгосп», ТзОВ “Оріон”, ТзОВ “Снєжка”. 

 

Кількість суб’єктів підприємницької власності - 1056
юридичних осіб (діючих) - 137
фізичних осіб - 1068
Кількість сільгосппідприємств - 1. ТзОВ “Даноша”
Кількість фермерських господарств - 38 

 

Площа сільгоспугідь (га) - 39072, у т. ч.
у приватній власності (га) - 28608.

 

Розташування

     Межує Калуський район з Галицьким і Тисменицьким на сході, з Долинським на заході, з Богородчанськимта Рожнятівським на півдні та на південному заході. З Рогатинським районом нашої області з Жидачівським Львівської області на півночі і північному заході. Центром району є Калуш, місто обласного значення. Територія Калуського району становить 64,7 тис. га, м. Калуша — 6,5 тис. га. Населення району — 61,7 тис. осіб, міста — 67,4 тис. осіб.

 

Гідрологія

     На півночі Калуський район омивають води Дністра, на сході та заході плеса річок Луква і Болохівка. Головна водна артерія регіону — річка Лімниця, яка визнана найчистішою у Європі. Вона забезпечує потреби міста у питній воді.

Центр району — Калуш, місто обласного підпорядкування. Розкинулося воно на берегах річки Сівки — притоки Дністра.

 

Корисні копалини

     Надра району багаті на калійні руди, торф, газ, поклади цегельно-черепичної сировини. Провідна галузь сільського господарства — м'ясо-молочне тваринництво — завдяки відкриттю ТзОВ «Даноша» — української сільськогосподарської компанії, яка належить данським інвесторам та була створена в червні 2004 року в с. Копанки.

На західних околицях «Чорного Лісу» розташувались кілька населених пунктів, що відомі всій Україні як активні осередки національно-визвольної боротьби ОУН –УПА у 1930-1950-их роках ХХ ст.: Старий Угринів (рідне село Степана Бандери), Бережниця (місце народження провідника ОУН-УПА Карпатського краю Ярослава Мельника «Роберта»), «повстанська столиця», місце трагічної загибелі славетного Василя Андрусяка «Різуна» - Грабівка, «лікаря УПА» - «Береста» - Завій.Саме через угринівські та грабівські ліси мандрували, досить тривалий час перебуваючи в тому важкодоступному місці, що досі називається «Монастирець», монахи, які переміщувались, під натиском татарського погрому, із старовинного Михайлівського монастиря біля сучасного села Підмихайля до Скиту Манявського.

В Калуському районі чимало пам'яток історії та релігії.

Історичні місця:

-         місця переможних боїв з татарами:

1) між Новицею й Угриновами,

2) між Цвітовою й Войниловим;

-         польський костел Розвадовських у Бабині,

-         доісторичні Печери між с. Томашівцями і с. Довпутовим,

Криївки УПА і місця боїв і захоронення у всіх лісах та селах району,

Хресна дорога в Кадобнянському лісі, капличка Матері Божої в лісі з джерельною водою.

Села Грабівка, Кадобна, Болохів, Завій, вважаються повстанськими селами, де знаходили собі пристановище відділи УПА, зазнали в свій час репресій. 

         

             Таблиця пам'яток архітектури та історії Калуського району

Бережниця Шляхетська форталіція Ф. Ясінського (1648) І пол. 17 ст.
Бондарів замок І пол. 17 ст.
Войнилів, смт. городище І 9-13 ст.
Войнилів, смт. місто-фортеця

1552

1650

Войнилів, смт. замок
Голинь, с. І Городище або замок Культ. Карп. Кург. 3-4 ст.
Голинь, с. обор.  двір
Довпотів, с. обор  двір
Довге, с замочок

15 ст.

І пол. 17 ст.

Збора, с. обор  дв. 1648
Завадка, с. обор  дв, 1648 16 ст.
Лука, с. форталіція кн. 15 ст.
Новиця, с.  І городище 9-13 ст.
Новиця, с.  Замок,. обор  двір 16 ст.
Сівка, с. обор  дв.
Студінка, с. форталіція 1648 Ю. Прилуського І пол. 17 ст.
Цвітова, с. городище (фрак. гальшт.) (10-17 ст.)

 

      Калуський повіт — адміністративна одиниця у складі Станіславського воєводства Польської республіки, утворений у 1920 році на окупованих землях ЗУНР. Територіально повіт відповідав Калуському повіту часів Королівства Галичини і Володимирії (тільки Брошнів, Креховичі та Раків відійшли до Долинського повіту), зберігся й адміністративний поділ, що брав за основу громади сіл (ґміни). Адміністративним центром повіту було місто  Калуш з населенням 12100 осіб, а загальна чисельність населення повіту складала 102300 осіб (за даними перепису населення 1931 року). Після приєднання Західної України до СРСР територія повіту була розділена між Войнилівським, Калуським, Новичанським і Перегінським районами.

      У відповідності до розпорядження міністра внутрішніх справ Польщі від 21 липня 1934 року «Про поділ повіту Калуського у воєводстві Станіславському на сільські ґміни»,1 серпня 1934 року у Калуському повіті були утворені наступні об’єднані сільські ґміни (відповідають волостям, в таблиці текс в оригіналі):

Ґміни Калуського повіту, станом на 1 серпня 1934 р.
Найменування Склад
ґміна Ясєнь Ясєнь
ґміна Лдзяни Камєнь,Красна,Лдзяни,Нєбилув,Петранка,Рувня,Слобода-Нєбиловска,Слобода Рувнянска,Слівкі,Топольско
ґміна Новіца Берлоги,Ґрабувка,Завуй,Ландестрой,Новіца,Угринув Сьредні,Угринув Стари
ґміна Голинь Долге Калускє,Кадобна,Кропівнік,Пуйло,Сівка-Калуска,Тужилув,Уґартсталь, Голинь
ґміна Вєжхня Вєжхня,Болохув,Завадка,Збора,Мосціска,Станькова, Гуменув
ґміна Томашовце Домброва,Долга Войніловска,Копанкі,Лука,Нєґовце,Перекоси,Томашовце,Цьвітова
ґміна Войнілув Бабін,Бабін Зажечни,Войнілув,Долпотув,Должка,Дубовіца,Мошковце,Павлікувка,Пшевозєц,Середне,Сюлко,Сівка Войніловска,Слобудка
ґміна Подміхалє Бєрєжніца,Вістова,Добровляни,Яворувка,Мислув,Подміхалє,Подхоркі,Рип'янка,Студзянка,Хоцін

     У 1939 році в повіті проживало 109 990 мешканців (87990 українців, 8640 поляків, 1670 польських колоністів, 3680 латинників, 6610 євреїв і 1400 німців та інших національностей)

 

село Підмихайля

 

Свято-Михайлівський чоловічий монастир с. Підмихайля

     За переказами, туди, де й сьогодні росте ліс, на гору, яку й понині називають Чорною або Лисою, в середині XIV ст. прибули ченці-втікачі від орди з чудотворною іконою Архистратига Михаїла, вподобавши це спокійне і  затишне місце, та викопали тут підземну церкву. Монастир, який почали називати Михайлівським, став відомим.

      Сьогодні Свято-Михайлівський монастир знову діє, громада села відбудовує його своїм коштом і своїми силами.

svjato muhaylivskuy cholovichuy monastur 1  svjato muhaylivskuy cholovichuy monastur

Svyato Myhajlivskyj cholovichyj monastyr

     Перша половина ХІІІ ст.., 1240рік. Військо хана Батия повністю зруйнувало Київ і продовжувало спустошувати східну частину України. Київські та східноукраїнські ченці покидали осілі святі місця, в тому числі й відомі на той час монастирі, і, рятуючись від татаро-турецької навали та забираючи з собою святі речі, групами переходили у віддалені місця. Втеча була важкою і небезпечною. Поселяючись здебільшого  у лісових масивах, монахи відновлювали чернечий устрій життя, зводили нові храми… Тож не дивно, що багато таких монахів-утікачів оселилося на західних землях.

     Середина і кінець XIV ст. 1353-1389рр. За переказами старожилів с.Підмихайля, туди, де сьогодні росте ліс, на гору, яку й понині називають чорною або лисою горою, прибули ченці з чудотворною іконою Архистратига Михаїла. Ймовірно, монахи ці  одні з тих, що покидали Київські та східноукраїнські монастирі, які після цілковитого зруйнування Києва ханом Батиєм у 1240 році, рятувались від татаро-турецької навали. Довкола гори в ті часи стіною росли високі сосни, ялини та розлогі дуби, тож не дивно, що це спокійне та затишне місце  уподобали собі монахи-втікачі і там зупинилися.

     1420-1421рр. Зусиллями монахів і світських поселенців на горі було зведено підземну церкву, куди й перенесли чудотворну ікону Архистратига Михаїла. Силами монахів були збудовані келії та підземний перехід аж до того місця, де тепер розташований цвинтар. Першим на тому цвинтарі був похований ігумен Іоан. А підземну церкву посвятили на честь Різдва Іоана Хрестителя.

     1421р. Внизу, під горою, чудом потекла вода і утворилося джерельце, яке згодом стали називати чудодійним, бо вода в ньому була цілющою.

     Кінець 1421р. Збудовано верхню дерев’яну церкву Святого Архистратига Михаїла, до неї з підземної церкви Іоана Хрестителя було перенесено ікону Архистратига Михаїла.

     1422 рік. Біля нової церкви на монастирському подвір’ї зведено будинок на 120 осіб, в якому жили ченці та приїжджі люди, що прибували сюди на прощу. Мав монастир і господарський будинок, де утримували овець та птицю, невеликий сад, вулики, вирощували монахи виноград та інші культури. Всю вирощену продукцію міняли на потрібні для церкви речі. Монастир підтримував торговельні та релігійні зв’язки з довколишніми селами та містом Калуш. В скорому часі монастир, який почали називати Михайлівським, став відомий на всю округу. Поблизу Михайлівського монастиря, на трохи нижчій місцині, було в цей час вже сім житлових будинків, котрі згодом стали першими домами села Підмихайля (назва села походить від його розташування під монастирем). Це, мабуть, перша правдива згадка про село.

     1502-1509рр. Не оминула татарська орда і територію Калущини. До Михайлівського монастиря «провідні татари» увірвалися 22 квітня, в неділю Св.Фоми. Нападники позривали зі стін дорогоцінні речі, сильно пошкодили всі споруди, поглумилися над святинею, розклавши всередині верхньої Михайлівської церкви вогонь. Дехто з монахів втік у глибінь лісу, а інші, взявши чудотворну ікону Архистратига Михаїла, заховалися у підземному переході, прокладеному від церкви до цвинтаря. Тоді Божа сила заступилася за монастир, вороги відступили, а монахи, вийшовши з підземелля, загасили вогонь.

     1605-1614рр. Монахи із зруйнованого монастиря втекли в густі ліси поблизу Грабівки. Там вони збудували церкву і заснували невеличкий монастирець. І донині це місце у грабівських лісах називається «Монастирець». З переказів відомо, що дехто з братії переселився до Скиту Манявського.

 

Цілюще джерело святого Іоана.

     Територія Михайлівського чоловічого монастиря – одне з благодатних місць Івано-Франківщини. Тут б’є цілюще джерело святого Іоана, до якого приїжджають за зціленням люди.

Цілюще джерело святого Іоана 

     За переказами, туди, де й сьогодні росте ліс, на гору, яку й понині називають Чорною або Лисою, в середині XIV ст. прибули ченці-втікачі від орди з чудотворною іконою Архистратига Михаїла, вподобавши це спокійне і  затишне місце, та викопали тут підземну церкву.

     У 1421 році з-під гори потекла вода і утворилося джерельце, яке згодом стали називати чудодійним, бо вода в ньому була цілющою. У 1422 році поблизу джерела на монастирському подвір’ї було зведено будинок на 120 осіб, в якому жили ченці та приїжджі, що прибували на прощу. Монастир, який почали називати Михайлівським, став відомим, оскільки шкіл ще тоді не було, а монахи займалися релігійно-просвітницькою діяльністю.

     Підмихайля мріяла відродити джерело, яке колись мало славу цілющого. Зрештою, в 2007 році селяни викопали там криничку та розпочали відродження монастиря. Сьогодні Свято-Михайлівський монастир знову діє, громада села відбудовує його своїм коштом і своїми силами.

     Тут знову б’є цілюще джерело святого Іоана, до якого приїжджають за зціленням люди. Досі живе переказ про те, як один пан із панею, ідучи на прощу до монастиря, завернули до каплички разом із незрячою 8-річною донькою. Там над дівчинкою помолилися схимники, і вона, обмивши очі водою, прозріла. І сьогодні чудеса зцілення джерельною водою святого Іоана — не рідкість.

      Також на території с. Підмихайля знаходиться старий млин.

Старий млин с.Підмихайля

 

Польські поховання.

     На сільському цвинтарі є статуя «Символ Вірності» Петру Тхорніцькому,  який був сином священника. Він вчився у  Львові і там його вбили. Його  наречена  дуже сумувала. Вона замовила скульптуру жінки, яка нібито, очікує чоловіка з мискою пирогів.

     На  цвинтарі  збереглася  могила з кованою  металевою  огорожею.  На пам’ятнику  з червоного теребовлянського каменю зазначено,  що  тут  поховані  Юзефа  Мікульська, 1881 р.н.  та  Ядвіга  Мікульська.

    Інші  пам’ятники:  -  Тут спочиває  Олевич  Микола, 1884 – 1931рр.

                                  -  Клім  Ян  і Марія,

                                  -  Міхал  Клім

                                  -  Яніна   Лєшежинськіх, 1846 – 1922рр.

  

село Бережниця

 

Пам’ятник Роберту і поряд підвал-катівня (утримували вояків УПА)

     Яросла́в  Микола́йович  Ме́льник, псевдонім Роберт (січень1919, Бережниця — 1 листопада 1946, г. Яворина біля с. Липа,  Долинський р-н, Івано-Франківська область) — український політичний і військовий діяч, провідник  ОУН Карпатського краю. Лицар Бронзового Хреста Заслуги  та Золотого Хреста Заслуги 1 класу.

 

Музей сім'ї Зайчикових.

    Музей створено в 2009 році. Музей займає площу в 25 кв. м. на 1 поверсі Народного дому села Бережниця.  Основний профіль: історичний та краєзнавчий. Фонди музею налічують 57 унікальних експонатів та інші. Це – старовинні вишивки, килими, образи, предмети побуту, зразки старовинного одягу та інше. Керівник музею – Марія Зайчикова, директор Народного Дому села Бережниця.

 

 

 село Новиця

 

Найбільший дерев’яний храм західної України.

     Храм розташований в горішній частині села Новиця. Як і саме село, цей храм є унікальним. Розміри його вражають, адже він є найбільшим дерев'яним храмом західної України. Та й взагалі в Україні він поступається лише Троїцькому собору м.Новомосковськ. Церкву збудовано під керівництвом тодішнього пароха села о. Петра Богдана Соловія (1894—1963) стараннями й жертовністю парафіян і освячено 19 серпня 1938 року. На той час сподвигнути таку велич було не просто, адже таких технологій, які є зараз на той час не було, все було зроблено «голими руками».

  Найбільший деревяний храм західної України

 

Колишній замок на горі,  Марусина гора

     Існує переказ, що у часи татарських набігів мешканці села чергували на найвищій горі  у Новиці і при загрозі – попереджали сельчан про небезпеку. Коли на варті була Марічка,  вона попередила всіх про напад на село, але сама не встигла втекти і її жорстоко закатували.  З того часу ця гора дістала назву – «гора Марійка»

     Новичани вшанували пам’ять про відважну дівчину встановивши на вершині пам’ятний хрест з написом :

                     «Марійці

Народній героїні, яка загинула,

рятуючи село від татарських нападників.

                                                   Вічна слава!»

 

Могила вояків УПА, біля цвинтаря залишки резиденції де були катакомби 

     Ділянка індивідуальних могил вояків УПА -18 одиниць. Поховання 1945-1951 рр. Встановлено металеві хрести та пам’яткий знак. Обгороджено та висаджено декоративні зелені насадження.

     Офіційно взято під охорону розпорядженням Представника Президента України від 09.12.1993 р. № 446

 могили вояків УПА

 

 

село Старий Угринів

      Щодо походження назви села існують різні гіпотези. Правдоподібною є думка, яка пов'язує походження назви Старого Угринова із угорцями (в давнину їх ще називали уграми). Дані щодо перших століть існування Старого Угринова є дуже фрагментарними. Староугринівці повністю пережили долю всього краю. В 1648 р. жителі Старого Угринова разом із іншими сусідами брали участь у повстанні під проводом священика Івана Грабівського, яке вибухнуло під впливом перемог Богдана Хмельницького над поляками. Повстання було жорстоко придушено.

     В Старому Угринові бурхливо розвивалося громадське життя, значною мірою завдяки отцю Андрію Бандері та його дітям. Головним натхненником діяльності українських організацій у селі був Степан Бандера. Найближчими помічниками Степана були Небилович Гринь, Михайлюк Дмитро і Небилович Іван. Гринь Небилович був поводирем сільської молоді, яка в ті часи була дуже активною.

     Діяли молодіжні товариства «Січ», «Луг», «Пласт», пізніше «Юнацтво ОУН». Боротьбу із вживанням алкоголю та тютюну провадило товариство «Відродження». Завдяки Степану Бандері діяв аматорський драматичний гурток, його учасниками були крім самого Бандери сільські хлопці та дівчата, а також студенти із Стрия та Львова, товариші Степана. Староугринівці зі своїми виставами з успіхом виступали в сусідніх селах. Степан Бандера також керував сільським хором.

Більшість молодих хлопців подались в ряди УПА.Загалом села, що розміщувались на околицях «Чорного лісу» зазнали чимало горя та втрат, багато наш край втратив героїв – воїнів ОУН-УПА.

 

 Історико-меморіальний музей Степана Бандери

     Найбільший в Україні музей видатному політику, що створений у місці його народження. Музей Степана Бандери, який знаходиться на Калущині в с. Старий Угринів, присвячений особистості, іменем якої називався національно-визвольний рух 1940-50-х років ХХ століття за побудову та утвердження української держави.

     Перший експозиційний зал розкриває відвідувачам процес формування національної свідомості галичан, державотворчі процеси початку ХХ століття, в яких активну участьприймав о. Андрій Бандера, середовище, в якому ріс і мужнів Степан Бандера. Матеріали експозиції ілюструють період навчання Степана Бандери в Стрийській гімназії, участь його у „Пласті” та підпільній гімназійній організації. Відображено громадську діяльність в рідному селі: відновлення аматорського театрального гуртка, праця в читальні „Просвіти”, створення кооперативу, заснування осередку товариства „Луг” і організація націоналістичного підпілля на теренах Калущини.

Музей Степана Бандери 

     У другому залі представлено історію виникнення та діяльності націоналістичних організацій УВО та ОУН. Етапи боротьби з організованого націоналістичного середовища протипольської та радянської влади. Розкрито процес становлення Степана Бандери як Провідника ОУН на західноукраїнських землях. Центральна частина експозиції присвячена відомому політичному процесові проти 12 членів ОУН, який відбувався у Варшаві (так званий Варшавський процес). Матеріали висвітлюють міжнародні події, які передували Другій світовій війні, та нову хвилю українського національного піднесення, апогеєм якої стало проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту відновлення державності України та формування українського державного правління (УДП).

     Родинне життя Провідника на еміґрації висвітлено в третьому залі музею. Тут розміщені унікальні світлини із сімейного архіву Бандер: прогулянки Степана Бандери із дітьми, дружиною та друзями в гори, катання на лижах, відпочинок на морі.

     Експозиція четвертого залу завершує розповідь про життєвий шлях Провідника ОУН. В ній відображено період життя Степана Бандери на еміґрації: створення та  діяльність ЗЧ ОУН, представлено особисті речі Провідника: друкарська машинка; посвідчення та документи на ім’я StepanPopel, під якими проживав Степан Бандера; посмертна маска.

     Розкрита в цьому залі і ще одна трагічна сторінка нашої історії: масові депортації населення Західної України у віддалені райони Радянського Союзу. Мовчазними свідками цих жахливих акцій є не тільки світлини, а й речові матеріали – листи, вишивані хусточки, які дарували близьким на спомин, саморобні листівки, та багато інших речей.

     Зацікавлення відвідувачів викликає макет криївки, відтвореної на зразок тих, які облаштовувалися підпільниками в часи визвольної боротьби.

 

 

село Грабівка

     За 450 років свого літописного існування село пережило 5 окупаційних режимів. Село виникло в часи зародження кріпацтва в Україні. Однак його мешканці в часи Хмельниччини заявили про себе як рішучі борці за волю. На чолі з місцевим священиком Іваном Коритком (Грабівським) населення підняло повстання проти правлячої польської шляхти. Вони встановили український магістрат у Калуші, ліквідувавши потворні форми кріпацтва, які в жорстокій формі застосовувало іноземне польське управління. Далі пройшли переможним походом по Прикарпаттю, беручи штурмом один за одним замки польських вельмож, але зрада їх Хмельницьким (зрікся і залишив на поталу найманому польському війську), — прирекла на загибель у нерівній боротьбі.

hrabivka

     У 1919 році Польща в ході запеклої 10-місячної війни окупувала Галичину, село підлягало гміні та постерунку поліції в Підмихайлі.

     В 1939 році прийшли перші радянські окупанти, жорстоко репресуючи і знищуючи тих місцевих жителів, які завдяки читальням «Просвіти» були свідомими українцями. Радянських правителів у 1941 році змінили німці, які стягали непомірні податки і вивезли близько 25 грабівчан на роботи в Німеччину. Жителі села піднялися на боротьбу з окупантом, вступаючи в ряди УПА.

     У 1944 році повернувся радянсько-комуністичний режим, поновивши репресивне правління. Йому протистояли загони УПА, які прославили себе в «Чорноліській епопеї». Грабівка стала столицею борців за волю України, за що поплатилася життям своїх найкращих синів, які загинули в нерівних боях з переважними силами гарнізонників і кадрових військ НКВД. Могили героїв УПА залишились свідками нескореності нації.

Грабівка.Могили повстанців УПА

      В 4 основних некрополях села знаходяться десятки, якщо не сотні партизанських могил, увінчаних березовими хрестами і червоно-чорними прапорами. Страждало і мирне населення, окремої уваги заслуговує інцидент 27 квітня 1944 року, коли відступаючи під тиском вояків УПА «червоні партизани» для прикриття захопили з собою багато випадкових жителів центральної частини села. Відійшовши за церкву до лісу, вони поклали на землю і розстріляли всіх чоловіків, у тому числі двох священиків (загалом 23 особи), жінок відпустили — деякі з них були важко поранені.

      8 листопада 1950 року після розшукових заходів у Чорному лісі біля с. Грабівка був виявлений бункер, в якому вбито двох охоронців Станіславівського окружного проводу ОУН – «Івана» та «Міська», а також продуктовий бункер-склад і знищено п’ять порожніх бункерів, підготовлених до зими.

  

село Завій

     Завій належить до найдавніших сіл Галичини, родючі землі якої здавна були заселені слов'янським населенням і яка в VI ст. стала джерелом його розселення на Балкани. Дату заснування села неможливо встановити через відсутність писемних документів тої сивої давнини. В ІХ ст. У давні часи в селі була солеварня при соляній криниці, відомій як Гвоздиха. Польська влада називала одну частину села Лукєв, другу — Завуй.

 село Завій

     

     Завійська церква святого Михайла згадується 1685 року в реєстрі катедратика (столового податку), святого Архістратига Михаїла — у реєстрі духовенства, церков і монастирів Львівської єпархії 1708 року і протоколах генеральних візитацій Львівсько-Галицько-Камянецької єпархії 1740-1755 рр. (рік побудови — 1720, 29 парохіян-господарів).   

Завій.Церква Архістратига Михаїла 1832 року

    За радянської влади чимало мешканців Завою було насильно переселено до Сибіру, оскільки село було пристановищем відділів УПА.

    У Завою вперше в новітній історії 8 червня 1989 року над Калущиною піднявся синьо-жовтий стяг.

    Каплиця борцям за волю України. Чорний ліс.

Каплиця борцям за волю України. Чорний ліс. Завій.jpg

 Пам'ятник Степану Бандері. Чорний ліс.

Памятник Степану Бандері. Чорний ліс. Завій

 

 

селище Войнилів

 

 Монастир сестер Василіянок смт.Войнилів    стара церква св. Миколая

      Монастир сестер Василіянок                                       стара церква св. Миколая, 1602 р. 

 

 

 Історико-краєзнавчий музей в смт. Войнилів

     Краєзнавчий музей був створений у 1993 р. У ньому зібрано ряд цінних матеріалів. Насамперед, це — знаряддя праці жителів Войнилова XIX-XX ст. — коси,ціпи, граблі, лопати. Є також речі хатнього вжитку: корита, миски, горщики, балії, маглівниці, пранники, діжа, жорна. Зібрано зразки чоловічого й жіночого одягу XX ст. На стендових матеріалах відображено історію України, і тут же відмічено, який вплив мали історичні події на життя войнилівців. Наприклад, при описі походу військ Богдана Хмельницького на Львів у 1648 р. частина козацьких військ пішла на Прикарпаття, що привело до ряду повстань населення проти польської шляхти. На стенді перераховано повстанські загони Прикарпаття, їх керівників і кількісний склад. У загонах брали участь жителі Войнилова, які приєдналися до повстанців Івана Грабівського в Калуші. Опис боротьби українського січового стрілецтва в Першій світовій війні 1914-1918 pp. доповнений списками стрільців, уродженців Войнилова. Розшукано списки уродженців Войнилова, Довпотова, Дубовиці, Середнього, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp. і місця їх поховань у різних країнах Європи. Зібрано списки учасників визвольних змагань, які загинули у боротьбі проти радянської влади, списки учасників боротьби, засуджених військовими трибуналами, і списки сімей “банд” посібників, вивезених на спецпоселення у віддалені райони Сибіру. Проведена робота із розшуку родин загиблих воїнів радянської армії у липні 1944 р. при звільненні Войнилова від німецько-фашистських окупантів. Якщо раніше вважалося, що у братській могилі у Войнилові поховано 253 воїни, то тепер доведено, що там — 394 солдати і офіцери, додатково встановлено прізвища 70 воїнів. Раніше було відомо 197 прізвищ.

 

 

 

село Середнє

 

Середнянська гора

      У село Середнє Калуського району десятиліттями їздять покутники із Закарпаття та Львівщини. Ці люди, які називають себе справжніми християнами, вірять, що там з’явилася Мати Божа, а те місце вважають блаженним і воду з джерела – святою.

Свята гора с.Середнє  с.Середнє

     Самі середнянці при згадці про гостей лише знизують плечима. Отак і живуть роками разом, кожен зі своєю вірою.

     Інформації про покутників небагато. Відомо, що це релігійний рух, який відколовся від УГКЦ. Його засновником вважають священика Ігнатія Солтиса. У 1954 році навколо нього зібралася група послідовників, які назвалися покутниками (від слова покута). Вони засуджували радянську владу та тих священиків, які погодилися на співпрацю з нею, а згодом і тих, що пішли у підпілля, – тобто всіх.

     Останнім «правдивим» Папою покутники вважають Пія ХІІ. На їхню думку, у 1958 році перед смертю він передав владу Діві Марії – в село Середнє, де вона начебто з’явилася за чотири роки перед тим.

      «Був такий чоловік Ігнатій Солтисїхній своєрідний пророк, його сестрі Ганьці Кузьмінській на горі біля джерела нібито з’явилася Мати Божа, – розповідають місцеві жителі, – Тоді покутники почали приїздити сюди молитися. Поставили фігуру Матері Божої. За радянських часів їх сильно ганяли, а воду з джерела відвели у колгосп, для худоби. Зараз це місце самі селяни  облагородили. Багато людей приїздять із інших областей України - Закарпаття, Львівщини. Хто для того щоб покуштувати смачної цілющої водиці, а хто і для того щоб оселитися тут назавжди. Місцеві жителі розповідають, що тут єдина служба в світі, яку приймає Господь…».

 

село Кадобна

Кадобне. Придорожній знак 

     Маленьке мальовниче село на окраїні Калуського району, оточене з усіх сторін густим лісом, який поважно з усіх боків, ніби живий мур, оберігає спокій села. В лісі є озеро, створене самою природою, де можна відчути себе єдиним цілим з навколишнім світом.

     Назва вказує, що це село було при "кадубі"- невеличкому озерці з чистою водою на болоті або при колодязному зрубі.  Перша письмова згадка належить до 1630 року. Церква св. Василя Великого (храмове свято 14 січня) збудована 1848 року.У церкві розташовані прекрасні ікони.

Кадобне. Церква 1

     Жителі села активно підтримували повстанський рух у роки Другої світової війни та післявоєнний час. В січні 1946 р. для боротьби з УПА в кожному селі був розміщений гарнізон НКВД, в Кадобні — гарнізон з 26 осіб. Щоб позбавити оунівців такої підтримки, енкаведисти вирішили вислати село в Миколаївську область 1 липня 1951 року, проте минуло два роки, і селяни почали повертатися на рідну землю, зводити хати, розвивати, відбудовувати рідне село. Зараз село розквітло і в ньому вирує життя.

     В селі 23 вересня 2012 року було споруджено вперше в районі в лісі Хресну дорогу слідами Ісуса Христа. Від храму Василя Великого до лісового масиву “Ксьондзова гуща”, де знаходиться кадоб — криничка (тут парафіяни щороку на Богоявлення Господнє освячують воду, де встановлено капличку Божої Матері) зведено Хресну дорогу — єдину такого типу в районі. Тепер кожен гість села зможе пройти цим тернистим шляхом та попросити прощення гріхів у Господа. А на завершення дороги — напитися цілющої водиці з кадоба.

Кадобне. Памятник

 

 

 село Мостище

 Мостище. Дорожній вказівник

     Село засноване в 1551 році. Першими його жителями були сім господарів із родинами: ватаман Андрій Кравцович, Марко Литвин, Іван Попович, Яцько Попович, Іван Станкович, Данько Деркачович. В 1564 році в Мостищах жило 7 сімей, а з 1670-го уже нараховувалось 45 селянських господарств. У 1880 році було 977 мешканців у селі та 9 на довколишній території (більшість — греко-католики, крім 20 римо-католиків), місцева греко-католицька парохія і постійна однокласова школа. Вперше церква святого Миколая згадується 1684 року в реєстрі катедратика (столового податку) без дати побудови. 

     У протоколах генеральних візитацій Львівсько-Галицько-Кам'янецької єпархії 1740-1755 рр. сільська церква описується як нова дерев`яна, збудована парохом 1728 року за підтримки парохіян. Парохія налічувала 36 парохіян-господарів.

     Нова, також дерев'яна церква, постала у 1870 році стараннями місцевого пароха. Первинні розписи в інтер’єрі церкви замальовані новими в 1930-х рр.

     В 1914 р. у дзвіниці було п'ять дзвонів, які забрали на початку війни для переплавлення на військові потреби. У 1918 р. з постанням ЗУНР парафіяни замовили нові 5 дзвонів у калуській ливарні братів Фельчинських. Однак з новою війною дзвони знову були забрані на військові потреби, тільки один кмітливий селянин здогадався підмінити найбільшого дзвона малим шкільним, а захований дзвін після війни повернули на своє місце.

     Після заборони УГКЦ в 1946. о. Гнат Гункевич був репресований, а церква забрана Російською православною церквою. Однак при ослабленні комуністичного режиму парафіяни села на загальних зборах у 1990 р. проголосували за повернення до УГКЦ. Зараз церква є пам'яткою архітектури місцевого значення № 775 в користуванні громади УГКЦ. Збережені стародруки XVI-XVII ст., зібрані за роки існування громади.

Церква в Мостищі

 

     В селі знайдено рукопис давньоукраїнської драми «Повість о збуренні пекла», який опублікував І. Я. Франко. 

У 1994 р. споруджено нову символічну могилу борцям за волю України.

Мостище. Сквер борців за волю України

 

     На громадські пожертви в 1996 р. споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Найбільше зусиль задля цього доклав митець і педагог Михайло Тимчишин, який і є автором бюсту.

Мостище. Памятник Шевченку